Григорій Сковорода народився 3 грудня 1722 у сім’ї козака Сави Сковороди. Офіційно підтверджених даних щодо його біографії небагато, історики сперечаються навіть щодо місця його народження. Натомість легенд, як водиться, хоч відбавляй! І це зрозуміло – адже особистість таки легендарна!
Почнімо з дати народження – вона стала відома світові через 200 років після, власне, народження Сковороди. Дослідники віднайшли в одному з листів Григорія Савича до свого учня та приятеля Михайла Ковалинського згадку про те, як він провів свій день народження. Досі це єдиний документ, який засвідчує цю дату.
Існують також архівні дані, які свідчать, що дитинство Сковороди пройшло у козацькому сотенному містечку Чорнухи Лубенського полку (нині Полтавщина). Ось такий є запис у козацькому переписі за 1745 рік «двор Пелагеи Сковородыхи, сын которой Григорий обретался в певчих». Можна припустити, що дитячі роки, проведені у козацькому стані, сформували психологію майбутнього філософа, для якого протягом усього його життя найвищою цінністю була особиста свобода.
Хлопець гарно співав, був солістом у церковному хорі, а також вирізнявся винятковими здібностями до навчання. Тож не дивно, що у 16 років хлопець вступив до Києво-Могилянської академії. Це був перший вищий навчальний заклад в Україні, на той час навчатися там було мрією багатьох. У навчанні Григорій завжди був перший, вивчив латинську, грецьку, церковнослов’янську, польську, німецьку та інші мови, перечитав, мабуть, усю біблітотеку Академії. А ще грав на сопілці, флейті, скрипці, гуслях, лірі, бандурі. У 1741 році його забрали до Петербургу для співу у придворній капеллі цариці Єлізавети, яка полюбляла тішити себе слуханням пісень, особливо українських. Попри перспективи, що відкривалися перед ним, життя царського двору викликало у волелюбного юнака гнів та відразу. За першої ж нагоди він повернувся до Академії.
У 1745 році у складі «Токайської комісії з заготівлі вин до царського двору» Сковорода потрапляє до Європи – до Угорщини. Але щойно опинившись за кордоном бере до рук ціпка та вирушає у власну мандрівку Європою - Словаччина і Австрія, ймовірно Італія та Німеччина, усюди шукав він знання, прагнув до спілкування з вченими людьми, цікавився філософією. Та за два роки ностальгія таки змусила його повернутися на рідну землю. Як писав потім про нього Ковалинський: «Коли писав Сковорода для свого краю, то і вживав деколи української мови та правопису, вживаного в українському виговорі. Він любив завжди свою природжену мову. Дуже любив свій рідний край, свою любу Україну й коли відлучався за її межі, обов’язково прагнув скоріше туди повернутися і бажав там померти. Він висловлює це в багатьох місцях своїх творів. «Всяк должен узнать свой народ і в народі себе».
Далі вчителював в семінарії в Переяслові, звідки його вигнали через надто прогресивний для того часу стиль викладання, був приватним вчителем, писав вірші, перекладав, викладав у Харківській духовній колегії. У Харкові познайомився та подружився з Михайлом Ковалинським. Саме Ковалинський по смерті Сковороди написав його біографію «Житіє Сковроди». Ось як він описує стиль життя свого наставника: «Уставав дуже рано, їв раз на день, без м'яса і риби, був завжди веселий, сильний, рухливий, з усього задоволений, до всіх добрий, усім готовий послужити. Поважав і любив добрих людей без різниці їх стану, навідувався до хворих, розважав сумних, ділився останнім з тим, хто нічого не мав».
Врешті решт, після різних конфліктів з владою, Григорій Сковорода обрав для себе мандрівний спосіб життя. І ця мандрівка тривала до самої смерті, майже тридцять років. Була вона повна пригод, оповита переказами й легендами. У ній ніколи не розлучався філософ із Біблією, сопілкою або флейтою і своїми писаннями. Слава про нього йшла всюди, і кожний, чи то пан, чи то селянин хотів його побачити й почути. Тож аудиторія його була дуже численна і різнорідна, і всі розуміли його — речника великої правди.
Один із сучасників філософа так малює його образ: "Можна назвати його безсрібним; не було в нього ніякого майна: що було на ньому, то лиш було його. Дідусь вищий середнього зросту, в сірому байковому сюртуці, в українській овечий шапці, з палицею в руці, за мовою справжній малоросіянин, здався мені стомленим і задумливим... Не стяжав він ні золота, ані срібла,- але народ не за те приймав його під свої покрівлі: навпаки, хазяїн хати, куди він заходив, перш за все оглядав, чи не треба було щось поправити, почистити, змінити в його одежі та взутті; все те негайно й робилося. Мешканці тих, особливо, слобід та хуторів, де він зупинявся, любили його, як рідного. Він віддав їм усе, що мав; не золото й срібло, а добрі поради, умовляння, настанови, дружні докори... Втішався, що труд його мандрівного життя не був безплідний".
Сковорода причетний до відкриття першого університету в Україні. Коли Василь Каразін, молодий тридцятирічний дворянин, узявся за організацію Харківського університету, його заходи закінчилися в 1803 році удачею саме тому, що більшість із дворян, які внесли нечувану на той час суму в 618 тисяч карбованців сріблом, вже були підготовлені до цього. Це все були або учні, або знайомі, або друзі Григорія Савича Сковороди.
Багато різних історій розповідають про зустріч Сковороди з Катериною ІІ. Слава про мандрівного філософа дійшла і до неї. І вона забажала побачити його особисто. Він прибув до палацу, і коли зайшла цариця до приймальної зали, всі присутні вклонилися, крім Сковроди. На питання Катерини, чому він не кланяється, відповідь була така: «Не я бажав тебе бачити, а ти сама захотіла на мене подивитися. А як же ти мене роздивишся, коли я перед тобою удвоє зігнуся?!»
А ще розповідають про випадок, як Катерина ІІ послала Сковороді запрошення поселитися у Петербурзі. Посланець цариці застав Сковороду на краю дороги, де він відпочивав і грав на флейті, а недалеко нього паслася вівця того господаря, в якого філософ затримався. Посланець передав йому запрошення цариці, але Сковорода, просто й спокійно дивлячись в очі посланцеві, заявив: Скажіть цариці, що я не покину України — мені дудка й вівця дорожчі царського вінця.
Неодноразово пропонували сковороді й церковну кар’єру. На що він зазвичай відповідав впевненою відмовою – не хотів «поповнювати ряди фарисеїв».
Зверталися до Сковороди ченці Києво-Печерської лаври, знаючи його як ученого: "Доволі блукати по світу! Час причалити до гавані: нам відомі твої таланти, свята лавра прийме тебе, як мати своє чадо, ти будеш стовпом церкви і прикрасою обителі". У відповідь - виклик: "Ох, преподобнії! Я стовпотворіння собою умножати не хочу, доволі і вас, стовпів неотесаних, у храмі божому...!"
А одного разу Сковорода закохався, і навіть запропонував дівчині вийти за нього заміж. Однак в останній момент втік прямо з-під вівтаря, на все життя відмовившись від інтимного життя, вибравши особисту свободу.
Відома історія про те, як Сковорода передбачив наближення своєї смерті. «…Був прегарний день. До дідича з'їхалось багато сусідів погуляти й повеселитись. Мали також на цілі послухати Сковороди… За обідом був Сковорода незвичайно веселий і говіркий, навіть жартував, оповідав про своє минуле, про свої мандрівки, досвіди. Зачаровані його красномовством повставали всі від обіду, Сковорода щез.. Він пішов у садок. Довго ходив він по перехресних стежках, зривав овочі й роздавав їх хлопчикам, що працювали в садку. Над вечір пішов сам господар шукати Сковороду й застав його під гіллястою липою. Вже заходило сонце: останні його проміння пробивалися крізь гущу листя. З рискалем у руці копав Сковорода яму — вузьку, довгу яму. — «Що це, друже Григорію, чим то ти зайнятий?» — спитав господар, підійшовши до старого. «Пора, друже, закінчити мандрівку!» — відповів Сковорода — «і так усе волосся і злетіло з бідної голови від мордування, пора непокоїтися!» «І, брате, дурниця! Досить жартувати, ходімо!» — «Іду! Але я прохатиму тебе попереду, мій добродію, хай тут буде моя остання могила». І пішли в хату. Сковорода недовго в ній лишився. Він пішов у свою кімнатку, перемінив білизну, помолився Богу і, підложивши під голову свої писані праці і сіру свитку, ліг, зложивши навхрест руки. Довго чекали на нього з вечерею. Сковорода не з'явився. Другого дня вранці до чаю теж, до обіду так само. Це здивувало господаря. Він насмілився увійти до Сковороди, щоб розбудити його; одначе Сковорода лежав уже холодний закостенілий».
Це було 9 листопада 1794 року. На хресті над його могилою, на прохання самого Сковороди, написано: «Світ ловив мене, та не впіймав…».
До речі, за життя Григорія Сковороди жодної його книги не було надруковано - люди передавали один одному його твори шляхом переписування рукописів. Нам сьогодні пощастило більше - маємо змогу доторкнутися до скрабниці мудрості прямо зі смартфону ;)
Буквар Миру. Григорій Сковорода, скачати epub, pdf
Отримуй інформацію про новинки
