«Ярмарок марнославства – місце суєтне, недобре, навіжене, повне усіляких обманів, фальші і нещирості…, а якщо так – на світ божий має вийти стільки неприємних речей, що й не приведи Боже». Події в романі відбуваються на початку ХІХ століття під час Наполеонівських воєн. Коли походження, родинні зв’язки, багатство, вигідні знайомства були понад усе, коли батьки й діти під час сварок називали один одного «сер», коли, обираючи гарну партію, дивилися на витончені чоловічі литки, коли аристократи могли підняти будь-кого до небес, і так само опустити і принизити. У Теккерея відмінне почуття гумору, у романі проживаєш цілу епоху разом з головними героями. Цього автора варто «завести» у себе вдома.
Так, так, це вже така собі класика жанру. Але на питання – що таке бестселер – безпомилково відповідь одна. Роман, захоплюючий настільки, що прочитаний був за добу, без перерви на сон. З гострим розчаруванням вранці, бо “як, вже кінець, хочу ще!”. Історія, розслідування, детектив, манера викладання автора, місце подій, герої – все перфектне! Хотіла б все забути – щоб прочитати знову в перший раз!
Руїни Бога. Кейт Аткінсон – прекрасний автор. Історія життя однієї людини – який випало прожити його у Європі 20-го сторіччя - не може бути тихою, спокійною та банальною.
Кожна війна колись закінчується. Особиста, державна, Світова. Для когось перемогою, для іншого поразкою або навіть смертю. Або – мирною угодою, або капітуляцією. Закінчуються активні воєнні дії. Ніби все добре – ура! – але попереду починається не менш важкий період. Фаза прощення, вибачення. Фаза діалогів, фаза осмислення, розуміння. Дуже важка. На війні ти втратив час, частину життя, майно, або рідних, друзів, був вимушений робити страшні неприйнятні раніше речі. Ти навчився ненавидити або навіть вбивати людину за якоюсь ознакою, яка раніше не мала значення для тебе (інша раса, національність, віросповідання, політичні погляді, мова…). Не ти перший почав, ти захищав та захищався, ти герой, молодець, переможець. А тепер ти ще і повинен вибачити. Заявити на весь світ, що забув образи. Де взяти сили для цього вибачення??? Чи буде воно чесним, з чистою душою? І чому ти повинен це робити, ти що – Бог?
Такий епізод з книги – 90-річний чоловік заселяється до будинку людей похилого віку. Після закінчення війни пройшло 60 років. Він вимагає замінити йому плиту Krupp на кухні на іншого виробника, бо цей німецький концерн в часи війни співпрацював з нацистами. Як ви до цього поставитесь? Посмієтесь? Пожалієте? Не зрозумієте? Підтримаєте? Зробили б так само? Почали б повчати – «треба пробачати»? А якщо із гармати Krupp збили літак з вами та вашими товаришами, які майже всі загинули? А ви вижили, але вимушені були приходити зі звісткою про загибель до вагітних жінок ваших друзів? Пробачили б з чистим серцем? Чесно?
Герой книги Аткінсон прожив довге, насичене подіями життя. З маленького тихого хлопчика Тедді Тода з британської глибинки, який любив спостерігати за пташками, Доля зробила воєнного льотчика, тепер в нього інші пташки – залізні та з бомбами. Звісно, від цих бомбардувань гинули десятки та навіть сотні різних людей, але ж такий був час та такі завдання. Він воював з ворогом, на його очах гинули його товариші. Він не втратив здоровий глузд, він витримав жахіття, повернувся додому живий. Але морально назавжди був змінений війною. Не бажав згадувати ці страшні часи, але не міг не робити цього, не знаходив слів, не знав як пояснити все це вдома, рідним. Мирне життя виявилось складним не менше за воєнне, але вже з інших причин – як знайти розуміння з дружиною, з дочкою, онуками. І вже не ти – а тебе пробачають за щось. Кругообіг життя.
Мені дуже сподобалась ця книга. Красива мова, талановито написано, цікаві нові факти, тримає в напрузі, багато персонажів. Але, що головніше для мене, розумію, що саме зараз треба читати про ту війну та про інші війни, про проблеми примирення та прощення після них. Бо, дай Бог, вони колись постануть перед нами, а чи стане у нас сил та бажання вибачати?
Не буду робити, як у відомому анекдоті про "всіх вбив адвокат". Не буду переказувати сюжет, який є трохи неочікуваний у кінці цієї історії. Як завжди, напишу про свої думки, які викликала книга.
По-перше, вона така майже "підліткова", отже мені її читати вже може і не за віком. Але вона розповідає про багату американську родину зі страшними таємницями, приватний острів, про кохання, про брехню - все зроблено якісно, для гарних продажів та захоплення читачів ;)
По-друге, не все так просто. Авторка іноді так якісно зображає переживання героїні через не зовсім звичні описи, що в мене навіть була така майже гра - знайди наступний, збери дівчину-лего до купи :) Наприклад, коли батько йде з родини, залишивши дочку, яка його дуже любила, героїня пише про цей момент так: "(батько) завів мотор. Потім він витягнув пістолета і вистрелив мені у груди. Куля пробила великий отвір, і серце викотилося просто у квітник. Кров ритмічно струменіла з моєї відкритої рани, з моїх вух, з моїх очей, з мого рота. На смак вона була схожа на сіль та на поразку. Яскраво-червоний сором від того, що мене не любили, просякнув траву перед будинком, каміння, стежини, сходи ґанку. Моє серце билося серед півоній, як риба на суші." Або дівчина сумує за померлою бабусею "Я почала танути - спершу голова і плечі, за ними стегна і коліна. Невдовзі я перетворилася на калюжу, яка просочувала візерунчасті бавовняні тканини. Я увібралася в ковдру, вкрила іржею металеві деталі її машинки..." Я також часто фізіологічно відчуваю почуття, дуже подібно, але рідко зустрічаю такі описи у літературі. У кого ще емоції мають смак, хто розуміє красиві алегорії, у кого сльози можуть текти з рук - читайте, вам сподобається.
Ну і третє питання, можливо головне питання книги - може краще не пам'ятати? Не знати? Бути брехунами? Може тільки це врятує? Можливо мозок - наш найкращий друг - захистить, допоможе, забуде за нас те, що нам не потрібно...? Або правда - завжди краща? Треба все знати та пам’ятати?
Я відповіді для себе не маю. Може ви знайдете – читайте, пишіть.
Марина Кузьміна