Головна Блог

ДО ДНЯ ПАМ'ЯТІ ВАСИЛЯ СТУСА

05.09.2019

Дуже важко уявити собі, що все це коїлося не в якусь далеку давнину, а зовсім нещодавно, за нашого життя і поруч з нами. І більшість свідків тих подій ще живі. І він міг би бути живим… Василь Стус. Легендарний поет-шістдесятник, правозахисник, патріот. Розумний, гарний, сильний, молодий, натхнений, з загостреним відчуттям справедливості, з палкою любов’ю до України.

Він народився 6 грудня 1938 року (так, чарівний день напередодні Різдва) на Вінничині, у селянській родині. Але вже у 1939-40 роках родина, тікаючи від примусової колективізації, переїжджає до міста Сталіно (нині Донецьк).

Маленький Василь почав ходити до школи потай від батьків. Мати дізналася випадково, коли вчителька запитала в неї при зустрічі, чого Василько ходить до школи босий ))) і вмовила залишити його в школі, мовляв, розумна дитинка, приклад для старших. Називала його Стусіком )

Школу Стус закінчив із срібною медаллю, потім був історико-філологічний факультет Донецького педінституту з червоним дипломом. Викладав, навчався, писав, перекладав. Був людиною з чіткою проукраїнською позицією і активно її відстоював.

Все життя Василь Стус розмовляв українською мовою, казав: «Моя мова - мамина».

Поворотною подією в його житті стала прем’єра фільма Параджанова «Тіні забутих предків» у вересні 1965 року в київському кінотеатрі «Україна», коли Стус, разом з Іваном Дзюбою, В’ячеславом Чорноволом, Юрієм Бадзьом взяв участь у стихійній акції протесту проти арештів української інтелігенції. Реакція влади була негайною – Стуса виключили з аспірантури. У пояснювальній записці Стус написав: «Я не мiг стерпiти. Я не мiг мовчати!».

Після цього інценденту Василь пішов працювати кочегаром. Мабуть, це був чи не найщасливіший період його життя. Хоча з моменту виступу у кінотеатрі КДБ взяв його на олівець, він багато спілкувався з друзями, подорожував. Тоді ж зустрів свою майбутню дружину, Валентину Попелюх.

У 1972 році його вперше ув’язнили – «за систематичне виготовлення і розповсюдження документів, що ганьблять радянський державний і суспільний лад». Термін Стус відбував у таборах Мордовії. Цікавий факт: коли одного разу в поета конфіскували записник з віршами, його товариші по табору, щоб врятувати те, що залишилось, вивчили рукописи напам’ять. Ленінградський філолог Михайло Хейфец (він сидів за свою передмову до самвидавні збірки Йосипа Бродського) не знав української мови, але заради Стуса вивчив.

Там же, в таборі, співкамерник поранив Стуса заточкою, пошкодивши йому шлунок. Василь стікав кров’ю, проте медичну допомогу йому не надавали, аж поки ув’язнені з жіночої зони, Ірина Калинець та Надія Світлична, не оголисили голодування на підтримку поета.

У 1977 році після звільнення Стус звернувся до Верховної Ради СРСР з заявою про відмову від громадянства: «…мати радянське громадянство є неможливою для мене річчю. Бути радянським громадянином — значить бути рабом…».

У 1980 його знов заарештували як особливо небезпечного рецидивіста. Для захисту у суді йому призначили молодого адвоката Віктора Медведчука, який визнав його провину. Стус намагався відмовитися від захисту, проте його вивели з залу суду, й вирок зачитували вже без нього. Його засудили до 10 років виправних робіт та 5 років заслання. Цікавий факт: зі сценарію фільму «Заборонений», що саме виходить на великі екрани, за однойменною книгою Сергія Дзюби і Артемія Кірсанова, сцену суду спочатку вирізали. Навколо цього здійнявся справжній скандал. В результаті, у кінцевій версії фільму цей епізод пристуній.

У 1983 році за спробу передати на волю зошита з віршами, поета було переведено до одиночної камери. А у серпні 1985 його відправили до карцеру, причепившись до того, що він в одязі лежав на нарах, спершись на лікті, і читав книгу. Обурений, Стус оголосив сухе голодування, «до кінця». Вночі 4 вересня він помер, за офіційними даними через зупинку серця. Хоча існує версія, що смерть його умисно була підлаштована наглядачами.

Похований на табірному цвинтарі у с. Борисово Чусовського району Пермської області.

У 1989 році рідні та друзі домоглися дозволу на перепоховання в Києві на Байковому кладовищі. У 1990 році посмертно реабілітований. У 1991 нагороджений Шевченківськю премією, а в 1997 отримує звання Героя України, посмертно.