Остап Вишня (13 листопада 1889 — 28 вересня 1956, Київ) — український письменник, гуморист і сатирик. Справжні ім`я, по батькові, прізвище — Павло Михайлович Губенко.
Остап Вишня (13 листопада 1889 — 28 вересня 1956, Київ) — український письменник, гуморист і сатирик. Справжні ім`я, по батькові, прізвище — Павло Михайлович Губенко.
Народився на хуторі Чечва біля містечка Грунь Зіньківського повіту на Полтавщині (нині Охтирський район Сумської області) в багатодітній (17 дітей) селянській сім'ї. Закінчив початкову, потім двокласну школу в Зінькові, згодом продовжив навчання в Київській військово-фельдшерській школі, після закінчення якої (1907) працював фельдшером — спочатку в армії, а з часом — у хірургічному відділі лікарні Південно-Західних залізниць. Та, як згадував письменник, він не збирався присвятити себе медицині — тож, працюючи в лікарні, займався самоосвітою, склав екстерном екзамен за гімназію і у 1917 вступив до Київського університету; одначе скоро залишив навчання і повністю віддався журналістській і літературній праці. В цьому ж році (1919) майбутній письменник потрапив у полон до більшовиків разом з декількома тисячами бійців української армії, важко хворих на тиф. У той час Павло Губенко був начальником медично-санітарного управління Міністерства залізниць УНР. У його розпорядженні знаходилися всі залізничні госпіталі, в яких лежали хворі офіцери і козаки Української Галицької армії і армії Української Народної Республіки. Зрозуміло, що такого високопоставленого петлюрівського урядовця більшовики не могли випустити просто так (спасибі хоч, що не розстріляли на місці). Саме тому Павло Губенко пробув у харківському НК до весни 1921 року - «до повного закінчення громадянської війни» (таким було формулювання ревтрибуналів для запеклих ворогів радвлади).
«Реанімував» Губенка мало не сам Скрипник, який читав його гуморески в офіційних уенерівських виданнях. Павло Губенко писав чесно і їдко: висміював всі недоліки Директорії і особисто головного отамана Симона Петлюру. Саме йому приписується крилата фраза: «У вагоні Директорія, під вагоном територія...» (відмітимо, що Симон Васильович Петлюра був Демократом з великої букви: цензури в УНР не існувало!). Втім, згодом Остапу Вишні «петлюрівство» не раз агукатиметься: в'язниця і концтабір 1933-1943 років тому найяскравіше підтвердження.
Перший надрукований твір Остапа Вишні — «Чудака,їй-богу» — побачив світ за підписом «П. Грунський» у Кам'янці-Подільському в газеті «Селянська првда» 22 липня 1921.
В цій же газеті було надруковано ще кілька фейлетонів молодого письменника, а з квітня 1921, коли він став працівником республіканської газети «Вісті ВУЦВК», розпочався період його активної творчості і систематичних виступів у пресі. Псевдонім Остап Вишня вперше з'явився 22 липня 1921 в «Селянській правді» під фейлетоном «Чудака, їй-богу!».
1933 гуморист був звинувачений в контрреволюційній діяльності й тероризмі, зокрема в замаху на товариша Постишева під час жовтневої демонстрації, і незаконно репресований. Зміг повернутись до літературноі праці лише 1943. Вишню перекидають просто із арештантського барака на Печорі в письменницький кабінет у Києві. Він мусив своїми гуморесками спростовувати наклепи «націоналістів», нібито улюбленця цілої України — Вишню — закатувала Москва, і висміяти «буржуазних націоналістів» та насамперед УПА. Так у 1945—1946 з'явилась «Самостійна дірка» Остапа Вишні — голос гумориста з могили. «Буржуазні націоналісти» й повстанці привітали воскресіння Остапа Вишні, частину заслуги в якому цілком слушно приписали і собі, та подякували гумористові, що він першим у широкій радянській пресі поінформував світ, що УПА ще й досі живе і бореться.
Першим твором, що знаменував повернення письменника до літературноі праці, стала «Зенітка». Звичайно, цей, другий і останній період творчості, був далеко не простим для Павла Михайловича. Можливо саме для того, щоб приховати свою справжню сатиру, він відточує образ героя-оповідача, мудрого, дотепного, занозистого часом, але сумного.
Остап Вишня проводив і велику громадську роботу. Він брав участь у діяльності літературних об'єднань «Плуг» і «Гарт», в організаціі та редагуванні, разом з Е. Блакитним, перших двох номерів журналу «Червоний перець» (1922) і продовжив працю в цьому журналі, коли 1927 р. було поновлено його вихід. Відома робота Остапа Вишні в оргкомітеті Спілки письменників. Після війни Остап Вишня став членом редколегіі журналу «Перець» і активним його співпрацівником.
З Вишні був бездоганно вірний друг і товариш. Його знайомі оповідають, що він рятував своїх товаришів матеріально і гумором в підвалах ЧК, де він сидів десь із кінця 1919 до весни 1921; і в тюрмі НКВС у Харкові, де він сидів з 26 грудня 1933 до весни 1934, і в концтаборі на Печорі 1934—1943 pp. Коли 1931 був арештований Максим Рильський, з яким Вишня дружив так само міцно, як з Хвильовим, Кулішем і Досвітнім, то Вишня, не боячись накликати на себе гнів НКВС, кинувся з Харкова до Києва на допомогу безрадній родині поета, а після щасливого звільнення Рильського з тюрми — забрав його до себе в Харків на кілька тижнів у гості.
Повернувшись із заслання, отримав квартиру в будинку письменників Роліт, де мешкав до 1952 р. У 1955 був реабілітований судовими органами. Помер 28 вересня 1956 року.
Творчість
У своїй творах Остап Вишня найбільше атакував слабкості свої, своїх земляків, вважаючи, за Гоголем, що «кому вже немає духу посміятися з власних хиб своїх, краще тому вік не сміятися». Особливо нещадно висміював Вишня слабість в українців інстинкту громадської і національної єдності, їхню інертність, всі ті анахронічні риси в психології та мисленні українця, що так дорого обійшлись і обходяться Україні.
Остап Вишня здобув визнання самобутнього майстра української сатири і гумору. Започаткував новий жанр — усмішка.
Усмішка — це різновид фейлетону та гуморески. Ввів цей термін сам Остап Вишня. Пізніше він писав: "Хоч «фейлетон» уже й завоював у нас повне право на життя, та, на мою думку, слово «усмішка» нашіше від «фейлетону». Автор «Вишневих усмішок» освоює і далі розвиває традиції вітчизняної та світової сатиричної літератури й народної творчості. Передусім традиції класиків (Гоголя і Шевченка, Щедріна і Франка, Мартовича і Чехова).
Григо́рій Фе́дорович Кві́тка-Основ'я́ненко (18 листопада 1778 — 8 серпня 1843) — український прозаїк, драматург, журналіст, літературний критик і культурно-громадський діяч. Засновник художньої прози і жанру соціально-побутової комедії в класичній українській літературі.
Детальніше
Тарас Григорович Шевченко (9 березня 1814 — 10 березня 1861) — відомий український поет, письменник, художник.
Детальніше
Іван Франко — Прометей вітчизняної літератури, титан української прози, «мікроскопіст людської долі». Його творчий доробок за приблизними оцінками налічує кілька тисяч творів загальним обсягом понад 100 томів. На сьогодні він є єдиним українським поетом, якого номінували на здобуття Нобелівської премії з літератури. Франко випередив свій час на кілька поколінь, тому його романістика не втратила злободенності через століття.
Детальніше
Іван Котляревський (1769-1838) — український письменник, поет, драматург, засновник нової української літератури, громадський діяч.
Детальніше
Михайло Коцюбинський — видатний український письменник, громадський діяч, людина надзвичайного розуму, знавець дев’яти мов. Його ім’я вписано золотими літерами в історію української літератури. Микола Вороний, Павло Тичина, Іван Франко та інші сучасники митця високо поціновували його творчість. А вже у середині ХХ ст. режисер Сергій Параджанов зробив безсмертною повість «Тіні забутих предків», створивши за її сюжетом однойменний фільм. Кінострічка стала одним зі світових шедеврів кіномистецтва.
Детальніше
Осип Тадейович Назарук — український громадський і політичний діяч, письменник, журналіст, публіцист.
Детальніше
Зростав і виховувався Сковорода в родині козака. Навчався в Києво-Могилянській академії, багато подорожував, побував у Польщі, Угорщині, Австрії (за деякими даними, також в Італії та Німеччині), опанував декілька мов, зокрема: латиною, давньогрецькою, староєврейською та німецькою. Знав як давню, так і новоєвропейську філософію. На початку 1750-х викладав поетику у Переяславському колегіумі, пізніше був також домашнім учителем. У цей період Сковорода написав «Рассуждение о поэзии и руководство к искусству оной». Однак через новаторські педагогічні методики і відмову вчити по-старому був звільнений з колегіуму. У 1759-1769 роках викладав вже у Харківському колегіумі. Власна позиція з низки богословських та філософських питань спровокувала появу ненависників, плетіння інтриг, через що він і втратив посаду.
У наступні роки Сковорода здебільшого вів життя мандрівника, блукаючи Слобідською Україною, зупиняючись у селянських хатах. Він відмовлявся від пропонованих йому посад і занять, присвячуючи свій час повчанню людей моральності. Праці філософа за життя не друкувалися.
Детальніше
Панас Мирний (справжнє ім’я — Панас Якович Рудченко) — український прозаїк та драматург. Народився 13 (1) травня 1849 р. у Миргороді, у родині бухгалтера. Коли Панасу виповнилося дев’ять років, його віддали на навчання до Миргородського парафіяльного училища, а через рік, після переїзду ьродини Рудченків до Гадяча, хлопець продовжив освіту в Гадяцькому повітовому училищі, яке закінчив у 1862 р. Цим й обмежилася освіта майбутнього класика української літератури. З 1863 року юнак починає служити канцеляристом повітового суду й паралельно збирає фольклор, пише поезії російською й українською мовами (перший його вірш, який зберігся до сьогодні, — «Мучить, давить моє серце…»).
Детальніше
Марко Вовчок — українська письменниця. Марко Вовчок — літературний псевдонім Вілінської Марії Олександрівни, за першим чоловіком — Маркович. Була знайома з Т.Шевченком, П.Кулішем, М.Костомаровим, І.Тургенєвим, Жулем Верном. Твори мали антикріпосницьку направленість. Описувала історичне минуле України.
Детальніше
Олесь Гончар — український письменник, літературний критик, громадський діяч, лауреат Шевченківської премії та володар звання Героя України. Твори письменника увійшли до «золотого фонду» української класичної літератури, а роман «Собор» став знаковим у доробку автора і приніс йому світову славу. Але цьому передували гостра критика з боку провладних осіб та кампанія проти видання й розповсюдження роману.
Детальніше
Іван Франко назвав Пантелеймона Куліша ключовою фігурою в українському письменстві того часу. Саме перу Куліша належить перший український історичний роман «Чорна рада», у якому оспівується козацьке лицарство. Тарас Шевченко у своєму листі до Куліша дякував письменникові за роман, називаючи його коштовним дарунком для вітчизняної літератури.
Детальніше
Васи́ль Семе́нович Стус — борець за незалежність України у XX столітті, видатний український поет XX століття, перекладач, прозаїк, мислитель, літературознавець, правозахисник. Один із найактивніших представників українського дисидентського руху. Лауреат Державної премії ім. Т. Шевченка, Герой України.
Детальніше
Олександр Олесь (справжнє прізвище Кандиба) — український письменник, поет, драматург. За життя світ побачили десять збірок його поезій, які уславили поета. Талантом Олеся захоплювалися його сучасники — Панас Мирний, Леся Українка та інші видатні культурні діячі того часу. Сьогодні ми продовжуємо із задоволенням читати твори великого митця, якого за значущістю нерідко порівнюють із Шевченком.
Детальніше
Ольга Кобилянська — одна з найвідоміших українських письменниць та активна громадська діячка. Її твори ввійшли до золотого фонду української літератури, їх видавали за кордоном та вважали справжньою літературною сенсацією.
Детальніше
Микола Гурович Куліш (18 грудня 1892— 3 листопада 1937) — український драматург, представник Розстріляного Відродження.
Детальніше
Василь Стефаник — самобутній письменник-новатор, «співець селянської долі», один із найвизначніших українських новелістів. Його талант високо цінували колеги, особливо Іван Франко, дружбу з яким Стефаник підтримував усе життя. Натхненна творчістю новеліста, поетеса Леся Українка зауважила: «Він малює буденне життя сірого люду, але не тільки зверхні факти цього життя, а самий зміст».
Детальніше
Ірина Вільде (справжнє ім'я Дарина Дмитрівна Макогон; 1907, Чернівці - 1982, Львів) — українська письменниця. Лауреатка Шевченківської премії (1965). Внесена ЮНЕСКО до переліку відомих людей XX століття й другого тисячоліття.
Детальніше
Гео Данилович Шкурупій — український радянський письменник, поет і сценарист, представник напрямку панфутуризм.
Детальніше
Ольга Петрівна Косач, відома під псевдонімом Олена Пчілка (1849-1930)— українська письменниця, меценатка, перекладачка, етнографка, фольклористка, публіцистка, громадська діячка. Мати поетеси Лесі Українки.
Детальніше
Роман Іваничук (27 травня 1929-17 вересня 2016) — український письменник, політичний та громадський діяч.
Детальніше
Юрій Яновський (1902-1954) — український письменник та поет. Один із романтиків в українській літературі першої половини ХХ століття. Редактор журналу "Українська література" військовий журналіст.
ДетальнішеОтримуй інформацію про новинки
Отримуй інформацію про новинки