Панас Мирний (справжнє ім’я — Панас Якович Рудченко) — український прозаїк та драматург. Народився 13 (1) травня 1849 р. у Миргороді, у родині бухгалтера. Коли Панасу виповнилося дев’ять років, його віддали на навчання до Миргородського парафіяльного училища, а через рік, після переїзду ьродини Рудченків до Гадяча, хлопець продовжив освіту в Гадяцькому повітовому училищі, яке закінчив у 1862 р. Цим й обмежилася освіта майбутнього класика української літератури. З 1863 року юнак починає служити канцеляристом повітового суду й паралельно збирає фольклор, пише поезії російською й українською мовами (перший його вірш, який зберігся до сьогодні, — «Мучить, давить моє серце…»).
Напевно, сумлінність і працьовитість юнака сприяли тому, що він швидко долав перші сходинки кар’єрної драбини: спочатку став канцелярським служителем, а невдовзі — помічником гадяцького повітового скарбника.
Наприкінці 1865 р. П. Рудченко, якому на той час іще не виповнилося шістнадцяти років, обіймає посаду письмоводителя Прилуцького скарбництва і водночас продовжує збирати фольклор, перекладати українською мовою твори М. Лермонтова, А. Фета, О. Пушкіна, К. Рилєєва, писати власні вірші. Окрім того, пробує написати драму. У 1867 р. юнак повертається до рідного Миргорода, одержавши призначення на посаду помічника бухгалтера скарбництва, де менше ніж за два роки, отримує перше чиновницьке звання — колезького реєстратора. У Миргороді він починає працювати над прозовими творами.
У 1871 р. Рудченко домагається переведення до Полтави, на посаду бухгалтера скарбництва. Там молодий чиновник знайомиться з талановитим педагогом істориком й організатором недільних шкіл, колишнім членом Кирило-Мефодіївського братства й знайомим Шевченка Д. Пильчиковим, який живе під постійним таємним наглядом поліції. Д. Пильчиков, якому пощастило уникнути ув’язнення, був досвідченим конспіратором, тому найближче його оточення, яке об’єдналося в товариство «Унія» й до якого вступив молодий та успішний чиновник Рудченко, було надзвичайно обережним, тому щасливо уникало лабетів місцевої поліції.
Із часів переїзду до Полтави Рудченко постає перед нами у двох абсолютно різних іпостасях. Перша — службовець. Він став чиновником високого рангу в губернському місті Полтаві, 41 рік служив у казенній палаті (із них 34 — начальником відділу), дослужився до звання цивільного генерала і був нагороджений сімома орденами — Станіслава й Анни усіх трьох ступенів та Володимира четвертого ступеня. Серед його нагород була й золота табакерка, отримана в травні 1910 р. За сумлінну службу на посаді начальника відділу казенної палати Рудченку надали звання надвірного, а згодом — колезького й статського радника, а як кавалера ордена Володимира в 1901 році ввели у дворянство, що надавало найважливіший для нього привілей — можливість навчати своїх дітей в гімназії.
Друга іпостась Панаса Рудченка — популярний український письменник, який підписував свої твори псевдонімом «Панас Мирний», тому навіть для полтавців лишався безвісною особою. Відомо, що полтавська поліція час від часу розшукувала якогось революційного письменника Рудгана-Мирного, не здогадуючись, що начальник відділу казенної палати Рудченко і Панас Мирний — одна особа. Автор видатних літературних творів тримав свій псевдонім у таємниці, про яку знали лише найближчі йому люди.
Дебютував письменник Панас Мирний одразу і як поет, і як прозаїк: у 1872 році у львівському журналі «Правда» (№ 5) було надруковано його вірш «Україні» й оповідання «Лихий попутав». Але на той час у доробку Панаса Мирного було вже кілька неопублікованих зразків малої прози, драматичних проб і перекладів (зокрема і «Слова о полку Ігоревім»). У листопаді 1872 р. він завершив повість «Чіпка», яку згодом «розбудував», з допомогою брата — відомого на той час літературознавця й літературного критика Івана Білика (Рудченка) — створивши на її основі роман «Хіба ревуть воли, як ясла повні?». Спільна робота братів Рудченків над романом тривала кілька років, і лише в 1880 році його було видано в Женеві під двома псевдонімами — Панаса Мирного та Івана Білика.
Службова діяльність Панаса Рудченка не дуже сприяла літературній творчості Панаса Мирного. Щодня письменнику доводилося займатися найрізноманітнішими паперовими справами, — пенсійними, спадковими, земельними, адміністративно-господарськими, поштовими, а часом навіть проблемами постачання провізії для війська, — і все це вимагало відповідних знань і досвіду в складанні документів. Маючи феноменальну пам’ять, Панас Рудченко виявляв блискучу службову ерудицію. Часто йому доводилося просиджувати над різноманітними документами вечорами, а іноді — й ночами. Отож, писання літературних творів розтягувалося на роки й десятиліття, а деякі з них Панас Мирний так і не встиг закінчити. Та й із виданням письменник ніколи не поспішав, тому хронологія його творчості справді вражає: «відстань» від початку роботи над твором до його завершення й публікування зазвичай вимірювалася роками. Приміром, первинну редакцію першої частини роману «Повія» було завершено наприкінці 1876 року, але процес вироблення остаточного варіанта тривав ще кілька років, а друком твір вийшов лише в березневому номері журналу «Рада» в 1883 р.
Якщо своє перше опубліковане оповідання «Лихий попутав» (1872 р.) Панас Мирний присвятив виключно трагічній долі дівчини-покритки, то роман «Повія» став направду «художнім синтезом доби» (О. Гончар). У цьому творі письменник виявив себе як глибокий психолог-аналітик і знавець усіх сфер тогочасної дійсності — від побуту й проблем пореформеного села до хижості міщанського середовища, у якому саме тривав процес капіталізації: новоявлені власники капіталу, зневаживши будь-які норми моралі, гребли під себе добро, насамперед чуже, громадське. У романі, як і в багатьох прозових творах Панаса Мирного, навіть мальовничі пейзажні зарисовки суголосні до настроїв героїв, поглиблюють та увиразнюють їхній душевний стан. Можна тільки милуватися, як майстерно письменник вплітає в канву своєї оповіді сни персонажів, за їх допомоги тонко розкриваючи психічний стан й емоційну сферу людини.
Твори Панаса Мирного викликали захоплення в багатьох його сучасників — акторів, митців, громадських діячів. У другій половині ХХ ст. роман «Повія» став популярним не тільки в Україні, а й за кордоном. Його було видано в перекладах болгарською, латвійською, литовською, молдавською, російською, словацькою, чеською й іншими мовами. У 1961 році видатний український кінорежисер І. Кавалерідзе екранізував цей твір на Київській кіностудії імені О. Довженка
12 вересня 1919 року Панас Мирний виступав у Полтаві на святі з нагоди 150-річчя від дня народження Івана Котляревського, після чого занедужав і 28 січня відійшов у кращий світ, позбувшись злигоднів і турбот. Як свідчить Г. Коваленко, тисячі людей (і полтавців, і приїжджих), незважаючи на лютий мороз, прийшли 30 січня провести в останню путь другу після Івана Котляревського людину, яка своїм талантом уславила цей край. Ховали Панаса Мирного за давнім козацьким звичаєм: труну накрили червоною китайкою й із прапорами везли на санях, запряжених двома парами волів. У поховальній відправі брав участь український національний хор.
Поховали Панаса Мирного, як він того й бажав, поруч із сином на старому військовому кладовищі. Але в 1936 році тіло письменника було перенесено до іншої нібито любої йому місцини — Зеленого Гаю.
Григо́рій Фе́дорович Кві́тка-Основ'я́ненко (18 листопада 1778 — 8 серпня 1843) — український прозаїк, драматург, журналіст, літературний критик і культурно-громадський діяч. Засновник художньої прози і жанру соціально-побутової комедії в класичній українській літературі.
Детальніше
Тарас Григорович Шевченко (9 березня 1814 — 10 березня 1861) — відомий український поет, письменник, художник.
Детальніше
Іван Франко — Прометей вітчизняної літератури, титан української прози, «мікроскопіст людської долі». Його творчий доробок за приблизними оцінками налічує кілька тисяч творів загальним обсягом понад 100 томів. На сьогодні він є єдиним українським поетом, якого номінували на здобуття Нобелівської премії з літератури. Франко випередив свій час на кілька поколінь, тому його романістика не втратила злободенності через століття.
Детальніше
Іван Котляревський (1769-1838) — український письменник, поет, драматург, засновник нової української літератури, громадський діяч.
Детальніше
Михайло Коцюбинський — видатний український письменник, громадський діяч, людина надзвичайного розуму, знавець дев’яти мов. Його ім’я вписано золотими літерами в історію української літератури. Микола Вороний, Павло Тичина, Іван Франко та інші сучасники митця високо поціновували його творчість. А вже у середині ХХ ст. режисер Сергій Параджанов зробив безсмертною повість «Тіні забутих предків», створивши за її сюжетом однойменний фільм. Кінострічка стала одним зі світових шедеврів кіномистецтва.
Детальніше
Осип Тадейович Назарук — український громадський і політичний діяч, письменник, журналіст, публіцист.
Детальніше
Зростав і виховувався Сковорода в родині козака. Навчався в Києво-Могилянській академії, багато подорожував, побував у Польщі, Угорщині, Австрії (за деякими даними, також в Італії та Німеччині), опанував декілька мов, зокрема: латиною, давньогрецькою, староєврейською та німецькою. Знав як давню, так і новоєвропейську філософію. На початку 1750-х викладав поетику у Переяславському колегіумі, пізніше був також домашнім учителем. У цей період Сковорода написав «Рассуждение о поэзии и руководство к искусству оной». Однак через новаторські педагогічні методики і відмову вчити по-старому був звільнений з колегіуму. У 1759-1769 роках викладав вже у Харківському колегіумі. Власна позиція з низки богословських та філософських питань спровокувала появу ненависників, плетіння інтриг, через що він і втратив посаду.
У наступні роки Сковорода здебільшого вів життя мандрівника, блукаючи Слобідською Україною, зупиняючись у селянських хатах. Він відмовлявся від пропонованих йому посад і занять, присвячуючи свій час повчанню людей моральності. Праці філософа за життя не друкувалися.
Детальніше
Остап Вишня (13 листопада 1889 — 28 вересня 1956, Київ) — український письменник, гуморист і сатирик. Справжні ім`я, по батькові, прізвище — Павло Михайлович Губенко.
Детальніше
Марко Вовчок — українська письменниця. Марко Вовчок — літературний псевдонім Вілінської Марії Олександрівни, за першим чоловіком — Маркович. Була знайома з Т.Шевченком, П.Кулішем, М.Костомаровим, І.Тургенєвим, Жулем Верном. Твори мали антикріпосницьку направленість. Описувала історичне минуле України.
Детальніше
Олесь Гончар — український письменник, літературний критик, громадський діяч, лауреат Шевченківської премії та володар звання Героя України. Твори письменника увійшли до «золотого фонду» української класичної літератури, а роман «Собор» став знаковим у доробку автора і приніс йому світову славу. Але цьому передували гостра критика з боку провладних осіб та кампанія проти видання й розповсюдження роману.
Детальніше
Іван Франко назвав Пантелеймона Куліша ключовою фігурою в українському письменстві того часу. Саме перу Куліша належить перший український історичний роман «Чорна рада», у якому оспівується козацьке лицарство. Тарас Шевченко у своєму листі до Куліша дякував письменникові за роман, називаючи його коштовним дарунком для вітчизняної літератури.
Детальніше
Васи́ль Семе́нович Стус — борець за незалежність України у XX столітті, видатний український поет XX століття, перекладач, прозаїк, мислитель, літературознавець, правозахисник. Один із найактивніших представників українського дисидентського руху. Лауреат Державної премії ім. Т. Шевченка, Герой України.
Детальніше
Олександр Олесь (справжнє прізвище Кандиба) — український письменник, поет, драматург. За життя світ побачили десять збірок його поезій, які уславили поета. Талантом Олеся захоплювалися його сучасники — Панас Мирний, Леся Українка та інші видатні культурні діячі того часу. Сьогодні ми продовжуємо із задоволенням читати твори великого митця, якого за значущістю нерідко порівнюють із Шевченком.
Детальніше
Ольга Кобилянська — одна з найвідоміших українських письменниць та активна громадська діячка. Її твори ввійшли до золотого фонду української літератури, їх видавали за кордоном та вважали справжньою літературною сенсацією.
Детальніше
Микола Гурович Куліш (18 грудня 1892— 3 листопада 1937) — український драматург, представник Розстріляного Відродження.
Детальніше
Василь Стефаник — самобутній письменник-новатор, «співець селянської долі», один із найвизначніших українських новелістів. Його талант високо цінували колеги, особливо Іван Франко, дружбу з яким Стефаник підтримував усе життя. Натхненна творчістю новеліста, поетеса Леся Українка зауважила: «Він малює буденне життя сірого люду, але не тільки зверхні факти цього життя, а самий зміст».
Детальніше
Ірина Вільде (справжнє ім'я Дарина Дмитрівна Макогон; 1907, Чернівці - 1982, Львів) — українська письменниця. Лауреатка Шевченківської премії (1965). Внесена ЮНЕСКО до переліку відомих людей XX століття й другого тисячоліття.
Детальніше
Гео Данилович Шкурупій — український радянський письменник, поет і сценарист, представник напрямку панфутуризм.
Детальніше
Ольга Петрівна Косач, відома під псевдонімом Олена Пчілка (1849-1930)— українська письменниця, меценатка, перекладачка, етнографка, фольклористка, публіцистка, громадська діячка. Мати поетеси Лесі Українки.
Детальніше
Роман Іваничук (27 травня 1929-17 вересня 2016) — український письменник, політичний та громадський діяч.
Детальніше
Юрій Яновський (1902-1954) — український письменник та поет. Один із романтиків в українській літературі першої половини ХХ століття. Редактор журналу "Українська література" військовий журналіст.
ДетальнішеОтримуй інформацію про новинки
Отримуй інформацію про новинки